Dmytro Gres

Culture

In wartime Odesa, culture has not disappeared—it has adapted. Concert halls, streets, basements, and walls have become spaces where the city continues to speak, gather, and reflect. Despite the risks, culture remains part of public life even under threat.

Beyond formal venues, music spills into the streets. Street musicians perform near markets, under arcades, and along the seafront, often continuing through air-raid alerts.

Humour, long central to Odesa’s identity, has also persisted. Comedy events and humour festivals continue, offering not escapism but release: a way to process fear, fatigue, and contradiction through irony and shared laughter.

Культура

У воєнній Одесі культура не зникла — вона пристосувалася. Концертні зали, вулиці, підвали та стіни стали просторами, де місто продовжує говорити, збиратися й осмислювати реальність. Попри ризики, культура залишається частиною публічного життя навіть під загрозою.

Поза офіційними майданчиками музика виходить на вулиці. Вуличні музиканти грають біля ринків, під аркадами та вздовж узбережжя, іноді продовжуючи виступи під час повітряних тривог.

Гумор - давня складова одеської ідентичності - також не зник. Комедійні події та фестивалі гумору тривають, пропонуючи не втечу, а розрядку: спосіб прожити страх, втому й суперечності через іронію та спільний сміх.

Improvisation theater; Viacheslav Onyshchenko

Festival of Humour; Viacheslav Onyshchenko

Partying

In wartime Odesa, nightlife has not disappeared. It continues - loud, visible, and contested. Music plays late into the night, and crowds gather in clubs and open-air venues, most notably in Arcadia, the seaside district known for its concentration of beach clubs and summer nightlife.

Partying during the war remains deeply controversial. For many residents, loud music and celebration feel out of place amid ongoing losses, air-raid alerts, and news from the front. Nightlife is sometimes perceived as disrespectful, a denial of grief, or a refusal to acknowledge the cost of the war.

At the same time, others argue that social life is not a rejection of reality but a response to it. For them, gathering, dancing, and music are ways to assert continuity in the face of uncertainty. The awareness that life can end abruptly gives urgency to pleasure, connection, and the present moment.

Вечірки

У воєнній Одесі нічне життя не зникло. Воно триває — гучне, помітне й суперечливе. Музика лунає до пізньої ночі, люди збираються в клубах і на відкритих майданчиках, насамперед в Аркадії — прибережному районі, відомому великою кількістю пляжних клубів і літніх вечірок.

Вечірки під час війни залишаються предметом гострих дискусій. Для багатьох мешканців гучна музика та розваги виглядають недоречними на тлі втрат, повітряних тривог і новин із фронту. Нічне життя часто сприймають як прояв неповаги, заперечення скорботи або небажання визнавати ціну війни.

Водночас інші вважають, що соціальне життя — це не втеча від реальності, а спосіб реагувати на неї. Для них зустрічі, танці й музика є формою тяглості, спробою втриматися за життя в умовах невизначеності. Усвідомлення того, що життя може обірватися раптово, надає особливої ваги радості, близькості та теперішньому моменту.

Graffiti

In wartime Odesa, graffiti has become one of the city’s most immediate forms of expression. Walls, fences, electricity boxes, and abandoned buildings carry messages that range from overtly political to deliberately playful. Together, they form a layered visual language that reflects anger, irony, grief, humour, and persistence.

Some graffiti directly addresses the war: slogans condemning the invasion, memorials to the dead, sharp political statements, or images responding to specific attacks. These works claim public space as a site of resistance and remembrance, often appearing overnight and disappearing just as quickly under layers of paint or time.

Alongside these, lighter and more ironic images have spread across the city. They draw on local humour, absurdity, and visual wit—offering moments of relief rather than confrontation. In Odesa, where irony has long been a cultural reflex, such graffiti does not trivialise the war; instead, it provides distance, a way to breathe within a landscape shaped by constant pressure.

Among the most recognisable are works by the anonymous artist known as lbws_168, whose images have become widely visible across the city. Reappearing in different neighbourhoods, these figures are often understated, humorous, and immediately legible, embedding themselves into the everyday routes of residents. Their popularity lies in their accessibility: they speak without slogans, inviting recognition rather than instruction.

Графіті

У воєнній Одесі графіті стали однією з найбезпосередніших форм міського висловлювання. Стіни, паркани, електрощити та покинуті будівлі несуть повідомлення — від відкрито політичних до свідомо іронічних і легких. Разом вони утворюють багатошарову візуальну мову, що відображає гнів, іронію, втрату, гумор і наполегливість.

Частина графіті безпосередньо говорить про війну: гасла з осудом вторгнення, меморіальні написи на згадку про загиблих, різкі політичні заяви або образи, що реагують на конкретні удари. Такі роботи заявляють публічний простір як простір спротиву й пам’яті — часто з’являючись за одну ніч і так само швидко зникаючи під шарами фарби або часу.

Поруч із ними по всьому місту поширюються легші, більш іронічні образи. Вони спираються на локальний гумор, абсурд і візуальну дотепність, пропонуючи не конфронтацію, а короткі моменти полегшення. В Одесі, де іронія давно є культурним рефлексом, такі графіті не знецінюють війну — навпаки, вони створюють дистанцію, дають можливість перевести подих у середовищі постійної напруги.

Серед найбільш упізнаваних — роботи анонімного художника, відомого як lbws_168, чиї зображення стали широко помітними в місті. З’являючись у різних районах, ці образи часто стримані, іронічні та легко зчитувані, органічно вписані в повсякденні маршрути мешканців. Їхня популярність полягає в доступності: вони говорять без гасел, запрошуючи до впізнавання, а не до повчання.

"Russian warship, go F**k yourself", Viacheslav Onyshchenko

"Borsht (traditional red beet soup) is ours (and not Russian)"; Nataliia Mykhailenko

"We are from Odesa"; Nataliia Mykhailenko

"Ukraine will be free"; Nataliia Mykhailenko